Скрипаль Роман Кім: "Сучасному музиканту не можна бути надто у "формах" та боятися зіграти неправильні ноти"

Кім є винахідником нових прийомів гри на скрипці. Одним із них стало використання призматичних окулярів, в яких музикант виступає на своїх концертах. Він переконаний, що завдяки такого роду експериментам скрипка стала звучати набагато яскравіше.

У інтерв’ю Depo.Харків скрипаль розповів про власну манеру виконання, сприйняття музики у світі й спроби побороти консерватизм у скрипці.

У яких країнах вам вдалося побувати з концертами? Чи є різниця в сприйнятті вашої музики? Чи впливає на це менталітет кожної конкретної країни?

– Я, мабуть, всі країни навіть не перерахую. Звичайно, публіка скрізь різна. Про це дуже довго говорити. В Америці, наприклад, вона дуже гамірна. Я маю на увазі не під час виконання, а після. Вони, коли аплодують, дуже гучні. Там люблять здіймати овації. В Німеччині публіка спокійна. Але якщо їм сподобалося, то це також якось виражається, хоча не так гучно. В Румунії вона інша – мені дуже подобається тамтешня публіка. В Азії вона інша – в Кореї, Сінгапурі. Звичайно, і менталітет впливає. Німці ніколи б не були такими, як американці.

Ви зазвичай виступаєте в призматичних окулярах. Розкажіть, як це змінило вашу манеру виконання?

– Це довга історія. Більше трьох років тому я експериментував, займався, намагався сконцентрувати більше уваги на свої заняттях. Тоді один знайомий піаніст показав мені ефект розведення очей. Я зрозумів, що коли мої очі так дивляться, коли погляд розфокусований, то в мене виходить бути більш розслабленим, однак більш сконцентрованим за рахунок цього. Мені стало дуже цікаво. І згодом я цей прийом застосовував на сцені. Але по-іншому – в мене тоді ще не було окулярів. Потім мені стало складно так постійно розфокусовувати очі, і я вирішив зробити щось, що можна було просто надіти, дивитися і не перейматися. Так і з'явилися ці окуляри. І що я можу сказати: відчуття, що концентрація в мене стала вищою. Мені стало простіше робити складніші речі. Це не як чарівна паличка, яку ви берете та вже можете грати. Ні, звичайно. Але щось в цьому є. Вони допомагають сконцентруватися. Але до цього потрібно навчитися грати на скрипці – це всім зрозуміло.

І як публіка спочатку сприйняла ваше нововведення?

– Першого разу в Берлінській філармонії окуляри були просто жахливими. У людей було перше питання: "А це що таке?" Це завжди було першим питанням. Один мій знайомий пожартував: "У нього, мабуть, каніфоль летить. А це проти алергічної реакції очей". Так, була реакція. Люди вигадують щось. Але це не перепона, в жодному разі. На сцені це те, що допомагає глибше зануритись в себе та дістати більше для публіки.

Чи часто вишукаєте якість нові та нестандартні підходи під час написання та виконання музики?

– Я пишу те, що мені йде. Те, що я чую. Я намагаюся писати музику, яка може зворушити серця слухачів. Яка буде красивою, віртуозною та співочою. Що, в принципі, для скрипки і потрібно. Звичайно, я шукаю нові техніки. Мені подобається експериментувати. І в моїх транскрипціях, наприклад, для соло-скрипки, там багато нових прийомів. І при тому, у мене свої струни. Я виготовляю їх самостійно. Зараз я хочу відкрити компанію, яка буде їх продавати. Вони роблять більше звуку на скрипці.

Музиканти зазвичай надихаються своїми виданими попередниками. А хто став джерелом натхнення особисто для вас?

– Нікколо Паганіні. Це велика особистість. А також Джимі Хендрікс. Це два солісти з шаленою енергетикою. Два соліста-новатора, які багато чого винайшли. Про Паганіні, наприклад, писали такі відомі люди, як Шуман та Шуберт. Що він ніби зрісся з інструментом, ніби він був із ним єдиним організмом. Коли ви поглянете на Хендрікса, то побачите, що він так само грав. Ніби гітара була його частиною. І це виглядало так натурально, просто неймовірно! Тобто ці дві особистості вплинули на мене. Але Паганіні, звичайно, більше. Я його з дитинства граю. Завжди любив виконувати його музику, і читав багато його листів.

Як ви вважаєте, надмірний консерватизм сильно шкодить музиці?

– Є такі виконавці, у яких неймовірний талант це робити. Як, наприклад, мій професор Віктор Третьяков – це такий еталон традиційної гри. Я вважаю, що потрібно вміти і це, і намагатися також експериментувати, щось шукати, щось просувати. А не ставитися так: все, цей інструмент, скрипка, повністю завершений, на 100%, його не можна поміняти. Є ще великі резерви. Там можна багато що наробити. Що дасть ще більш сильний звук для великих залів.

Як ви думаєте, сучасний музикант повинен експериментувати та шукати нові підходи?

– Обов'язково, я вважаю. Повинна бути свобода. Неможна бути надто в "формах" та боятися зіграти неправильні ноти. Це не той підхід. Бо Йоганн Себастьян Бах – це для мене найбільший композитор. Моцарт також. Вони вміли імпровізувати. Вони грали різні каденції. Потрібно бути більш вільним. Раніше люди писали музику. Скрипалі, на жаль, це все завершили. Фріц Крейслер – це був останній, хто писав музику на великому рівні. Він написав багато творів. І все. Чомусь у піаністів це все продовжилося. Рахманінов, Прокоф'єв, Бернштейн. Я вважаю, що це потрібно переносити назад. Тому що це дуже важливо.